Корунець вступ до перекладознавства онлайн

Dating > Корунець вступ до перекладознавства онлайн

Download links: → Корунець вступ до перекладознавства онлайн → Корунець вступ до перекладознавства онлайн

Основоположники сучасної теорії перекладу. Проблема передачі єдності форми і змісту в перекладі іншою мовою. Електронне устаткування кабінки тлумача-синхроніста. Словники прислів їв, приказок.

З одного боку, Драйден змальовує відносини між автором та перекладачем наступними словами: «Ми є рабами, що працюють на плантації іншої людини; ми обробляємо виноградник, але вино належить господарю»; з іншого боку, Драйден рішуче наполягає на необхідності відходу від рабської покірності оригіналу: «Коротко кажучи, дослівний копіювальник обтяжує себе такою кількістю складнощів, що вже ніколи їх не позбудеться. Велику увагу моделюванню процесу перекладу приділяє М, А. Граматичні значення та їх передавання в перекладі. Посібник-довідник з перекладу англійської наукової і технічної літератури на українську мову. Предмет, завдання і значення навчальної дисципліни Вступ до перекладознавства. Міжрегіональна Академія управління персоналом МАУП , 3 ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА Вступ до перекладознавства це елементарний курс, покликаний ознайомити студентів з найважливішими поняттями, проблематикою, термінологією перекладознавства. Але все це лише поетичне трюкацтво. Як науковий термін переклад в широкому розумінні означає працю, спрямовану на відображення певної інформації, оформленої письмово або усно, з однієї мови мови оригіналу на іншу або інші мову перекладу з метою забезпечення міжмовної комунікації. Мовні та немовні аспекти перекладу.

ФОРМИ ПОТОЧНОГО ТА ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ Поточний контроль знань здійснюється щомісяця шляхом опитування за вивченими темами курсу, підсумковий наприкінці семестру за наявності позитивних оцінок поточного контролю у формі іспиту. Мова перекладу має бути легкою та приємною, щоб , що він читає не переклад, а оригінальний твір, написаний німецькою мовою.

Проф. І. Корунець - Назвіть галузі ЗМІ, які в своїй щоденній діяльності залежать виключно від перекладу або тлумачення. Критерії оцінювання якості перекладу.

Тимошенкова — кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри германської та романської філології Харківського гумані- тарного університету «Народна українська академія»; С. Криворучко — доктор філологічних наук, доцент, завідувач кафедри романської філології та перекладу Харківського національного університету імені В. Затверджено до друку рішенням Вченої ради Харківського національного університету імені В. Р 31 Ребрій О. Конспект лекцій пропонує огляд головних , що є необхідною складовою формування професійної компе- тенції майбутніх перекладачів з іноземної мови українською. Конспект лекцій розрахований на студентів освітньо-кваліфікаційного рівня «Бакалавр» денної та заочної форм навчання факультету іноземних мов. Каразіна, 2016 © Ребрій О. У конспекті лекцій пропонується стислий огляд головних урахуванням як власне українського, так і міжнародного досвіду розвитку цієї наукової дисципліни. Питання, що виносяться на розгляд студентів, зорганізовано у три великі теми. Принциповий акцент зроблено на висвітленні перекладу як різновиду мовлення та засобу здійснення міжкультурної комунікації. На обговорення також виносяться питання класифікації перекладів, функцій мови та функцій перекладу, еквівалентності та адекватності, співвідно- шення перекладу та інших форм міжмовної комунікації адаптивне транс- кодування. Третя тема — «Моделювання перекладацької діяльності» — висвітлює принципи і завдання опису перекладу у формі моделей. Розглянуто переваги та недоліки ситуативно-денотативної, трансфор- маційної, семантичної моделі та теорії рівнів еквівалентності. Конспект лекцій побудовано на основі значної кількості теоретичних джерел, серед яких — найважливіші роботи провідних вітчизняних та закордонних фахівців у галузі теорії перекладу за останні шістдесят років. У тексті міститься багато цитат та цікавого ілюстративного матеріалу. До уваги студентів запропоновано перелік найважливіших теоретичних джерел для самостійного ознайомлення. Запропонований лекційний курс є першим важливим кроком у формуванні теоретичної складової перекладацької компетенції. Спочатку переклад мав виключно усний характер, але з появою писемності до усних перекладачів приєдналися письмові. Розповсюдження письмових перекладів відкрило доступ до культурних досягнень інших народів. Таким чином, переклад перетворився на один із найважливіших чинників цивілізаційного розвитку. Хоча протягом багатовікової історії перекладу робилися неодноразові спроби теоретично обміркувати та обґрунтувати його сутність, пере- кладацька практика значно випереджає теорію. Такими проблемами, на нашу думку, були: 1 стратегія перекладу та 2 суперечка про перекладність. Перш ніж ми перейдемо до їхнього обговорення, треба зазначити два важливих моменти. По-перше, курс «Вступ до перекладознавства» не має на меті висвітлення історичного аспекту перекладу та перекладознавства, а отже, історичні посилання для нас є тільки фоном для ілюстрації теоретичних питань і не мають всеохоплюючого характеру. По-друге, історія перекладу трактується переважно як історія художнього перекладу, що є цілком закономірним, зважаючи на значущість художнього перекладу в історії людства. Перейдемо до питання про стратегії перекладу. Проблема стратегії у перекладознавстві має парадоксальну природу: важко знайти хоча б одну більш-менш ґрунтовну розробку, в якій вона не згадувалася б, водночас так само важко знайти розгорнуту дефініцію цього поняття, яка б претендувала на більш-менш універсальний характер. Найближчим до потреб нашого підходу є діяльнісне визначення стратегії як усталеної ментальної формації, що має генеральну спрямованість форм дій поведінки, які входять до неї та розташовані у певній послідовності задля досягнення поставленої мети результату. Сам термін «стратегія» перекладознавці почали використовувати порівняно нещодавно, тому в історичній ретроспективі доцільніше користуватися позначенням «підхід до перекладу» або «тенденція перекладу». Порівняльно-історичний аналіз знайомить нас з існуванням двох протилежних підходів або тенденцій, які приходили на зміну одна одній у різні історичні епохи. Такими тенденціями є: 1 переклад, заснований на прагненні до дослівного відтворення тексту оригіналу, навіть якщо при цьому зазнає втрат зміст оригіналу та мова перекладу; 2 переклад, заснований на намаганні відтворити зміст оригіналу його «дух» , дотримуючись при цьому норм мови перекладу. За часів античності переклад активно розвивається Римі. Для порівняння, давньоєгипетська та давньогрецька цивілізації вважаються у цьому сенсі «первинними», тобто такими, що роз- виваються переважно за рахунок власних ресурсів, без залучення перекладених джерел. Рим у своєму культурному розвитку, навпаки, активно спирався на запозичені джерела, причому запозичені пере- важно у греків. Давньоримські тексти-переклади не були перекладами з давньогрецької сенсі, вони були скоріше вільними викладами, «побудованими» з урахуванням специфіки латинської мови та культури. Я не вважав за необхідне передавати їх слово в слово, але зберіг весь смисл та силу слів. Адже я вважав, що читачеві слова потрібні не за рахунком, а за вагою». РЕБРІЙ Німецький філолог Гуго Фрідріх 1904—1978 у своїй статті « On the Art of Translation» «Про мистецтво перекладу», 1965 виділив три підходи до перекладу, типові для античного періоду. Третій підхід є логічним продовженням другого, а творче начало перекладу в більше акцентується за рахунок «вивільнення тієї мовної та естетичної енергії, які до цього існували в мові перекладу лише потенційно і ніколи не були матеріалізовані». Отже, ключовим в цьому підході є творче «збагачення» enrichment мови перекладу, а повнота відтворення змісту та форми оригіналу, як і раніш, відходить на другий план. Септуагінта що означає грецькою «переклад сімдесяти тлумачів — переклад священних книг юдеїв, виконаний ще у дохристиянський період приблизно ІІІ—ІІ ст. Згідно з легендою єгипетський цар Птолемей ІІ Філадельф 285—246 рр. У відповідь той направив до царя 72 вчених рабинів. Врешті-решт, сталося так, що всі рабини закінчили працювати одночасно, а всі отримані тексти перекладів були абсолютно однаковими. Ця легенда мала довести божественне походження текстів, що лягли в Заповіту, адже якщо текст оригіналу створений не людиною, а божественною сутністю, то й текст перекладу має бути «продиктований» саме нею. Вступ до перекладознавства 7 Вульгата що означає латиною «загальноприйнята» — латинський переклад Біблії, виконаний святим Ієронімом наприкінці IV — початку V ст. Цікаво, що внаслідок переписування церковних книжок від руки в їхні тексти весь час вносилися несанкціоновані зміни, які фактично нівелювали принципи буквалістського перекладу. В історичному масштабі ці зміни сполучаються з періо- дом Ренесансу та Реформації. Потужною подією у «боротьбі» з буква- лізмом став переклад Біблії німецькою мовою, виконаний Мартіном Лютером 1483—1546 у першій третині ХVI ст. Свої «нові» погляди на переклад Лютер виклав у відомому «Посланні про переклад та про заступництво святих», де розкритикував та висміяв буквалістів, назвавши їх «ослами». Іншим важливим принципом роботи Лютера, актуальним для тогочасної Європи, стало використання , максимально наближеної до народної, а отже, зрозумілої усім потенційним читачам. Він писав: «Не варто питати у літер латинської мови, як треба говорити німецькою, як роблять ці осли, але варто питати про це у матері родини у домі, у дітей на вулиці, у простої людини на ринку, дивитися на їхні губи, як вони говорять, і за цими зразками перекладати, і тоді вони зрозуміють та побачать, що з ними говорять німецькою». РЕБРІЙ Наступний період, що привертає нашу увагу, — епоха класицизму, коли особистість перекладача отримала небачену до того свободу, що дозволяла йому не тільки привласнювати зміст оригінальних текстів, а й створювати новий стиль, відмінний від стилю мови оригіналу. Діяльність перекладачів цього періоду, скеровану на те, аби удосконалити вихідний текст та зробити його еталоном, відправним пунктом та передісторією своєї праці, можна розглядати як яскраву ілюстрацію панівної стратегії ХVІІ ст. Згідно з цією теорією, кожен переклад давнього тексту стає перелицьовуванням, навмисно віддаленим від оригіналу; перекладач автоматично перетворюється на творця — «покращувача» вихідного тексту, позбавляючи його непристойної мови, недостойних сцен тощо, тобто пристосувавши його до смаків сучасної перекладачеві публіки. Специфіка перекладацької діяльності цього періоду полягає в тому, аби ознайомити читача з текстом, «гідним його». Відбувається усві- домлена нейтралізація першоджерела, з якого усуваються не тільки невідповідні мовні та сюжетні елементи, а й вся та індивідуально- авторська своєрідність, яка могла бути сприйнята суспільством як сти- лістичний або смисловий дефект. Якщо порівняти такий підхід з дав- ньоримською традицією, можна насправді побачити між ними багато спільного. Відміна полягає в тому, що для латинської культури асиміляція — в тому числі й через переклад — була настільки природною, що ніхто і не намагався теоретично обґрунтовувати її необхідність, тоді як «просвітлена» епоха класицизму вимагала обґрунтування мовної та літературної гегемонії, знаряддям якої й виступав переклад. Показовими в цьому плані є «маніфести» перекладачів цієї доби, в їхнє творче кредо. Такий підхід вимагає духовної близькості між перекла- дачем та автором, яка в ідеалі набуває форми «метемпсихози» — античної теорії про переселення душ з одного тіла до іншого. Передвісником наступної епохи романтизму, яка знову радикально змінює погляди на переклад, стає відомий англійський поет, драматург та перекладач Джон Драйден 1631—1700 , теоретичні виклади якого стосовно Вступ до перекладознавства 9 природи перекладу та творчої свободи перекладача характеризуються відчутною суперечливістю. З одного боку, Драйден змальовує відносини між автором та перекладачем наступними словами: «Ми є рабами, що працюють на плантації іншої людини; ми обробляємо виноградник, але вино належить господарю»; з іншого боку, Драйден рішуче наполягає на необхідності відходу від рабської покірності оригіналу: «Коротко кажучи, дослівний копіювальник обтяжує себе такою кількістю складнощів, що вже ніколи їх не позбудеться. Якщо бути обережним, можна уникнути падіння, але граційності рухів годі чекати; краще, що можна про таке казати, — це дурна справа, адже жодна людина глузді не наражатиметься на небезпеку тільки заради того, щоб отримати аплодисменти за те, що не зламала собі шию». Драйден був одним із перших, хто намагався сформулювати нормативні вимоги до перекладу, не уникнувши суперечливості й у цьому питанні. У вступі до власного перекладу «Понтійських послань» Овідія він сформулював своєрідне зведення правил, серед яких знаходимо й такі: «Перекладач не має намагатися покращити оригінал» та «Перекладач має змусити автора розмовляти як сучасний англієць». Отже, дослідник водночас вимагає від перекладача не відступати від оригіналу та змусити говорити автора так, як говорить він сам, що й є відходом від оригіналу. Сучасний американський дослідник Лоренс Венуті так коментує його перекладацькі принципи: «Серед багатьох декларацій, що сформували розуміння літературного перекладу, жодна не отримала такого розголосу, як відомий вступ Джона Драйдена до його перекладу Енеїди. Немає сумніву, досягнення Драйдена в тому, що він змусив багатьох своїх сучасників повірити, що він і є втіленням латинського поета. Але все це лише поетичне трюкацтво. Вергілій Драйдена поступився білим віршем на користь римованого двовірша… Скептик міг би запитати, чого Вергілій має повернутися до нас Драйденом, а не Джоном Мільтоном — поетом, який жив і писав неримовані епічні поеми… Відповідь має відношення не стільки до уявної реінкарнації, скільки до того факту, що літературні смаки змінюються. І коли це відбувається, певний стиль перекладу виходить із вжитку і ніколи не застосовується провідними перекладачами… Перекладач — не заміна іншомовному авторові і не черевомовець, він є винахідливим імітатором, який переписує оригінал таким чином, аби апелювати до іншої аудиторії іншою мовою та в іншій культурі». РЕБРІЙ За доби романтизму перекладачі вже не прагнуть досягти ідеально- прекрасного, а ведуть мову про індивідуальність конкретних авторів та твору, яку слід зберігати навіть з усіма вадами, помилками, темними місцями, тобто саме на початку ХІХ ст. Тому, за словами Олександра Фінкеля, романтиків гостро цікавлять такі питання, як «принцип точності перекладу, різні тлумачення цього терміна, визначення межі точності, співвідношення різних національних мов та наслідки цього для можливості та якості перекладу». Перекладацькі принципи Шлегеля базувалися на тлумаченні літературних творів як організмів — сутностей, кожна з яких складається з форми та змісту. Шлегель вважав цю сутність «органічно створеною формою», що є результатом свідомої творчої уяви. Лише помічаючи та відтворюючи кожну таку подробицю, можна правильно перекласти оригінал у всій його повноті, а кожна немотивована зміна руйнує та спотворює досконалий організм. Мова перекладу має бути легкою та приємною, щоб , що він читає не переклад, а оригінальний твір, написаний німецькою мовою. «Романтична» концепція перекладу Шлегеля набула свого подальшого розвитку в творах Фрідріха Шлейєрмахера 1768—1834 — автора відомого трактату «Про різні методи перекладу» 1813. Ця доволі невелика розробка є воістину геніальною, адже в ній вміщуються систематика й методологія перекладу, на яких з часом сформувалися онтологічні засади сучасного перекладознавства. Шлейєрмахер виокрем- лює два «методи перекладу», які відрізняються за інтерпретацією вихідного тексту та породженням тексту перекладу. Сам автор описує ці : «Перекладач або залишає у спокої письменника та змушує читача рухатися до нього назустріч, або ж залишає у спокої читача, і тоді йти йому назустріч доводиться письменникові». Обидва шляхи є відмінними, а рухатися, як вважав дослідник, можна тільки одним із них. За умови «змішування» двох підходів результат може виявитися Вступ до перекладознавства 11 плачевним: письменник і читач можуть взагалі не зустрітися. Інакше кажучи, перекладати можна або «так, як би перекладав сам автор, якби володів мовою перекладу», або «так, як написав би автор мовою перекладу, якби ця мова була для нього рідною». Перший підхід приводить до тексту, іншомовне походження якого не приховується, а, навпаки, підкреслюється перекладачем. Другий скерований на створення «природного» для приймаючої лінгвокультури тексту. На практиці Шлейєрмахер був прибічником першого методу, за допомогою якого він і перекладав німецькою мовою Платона. Перший читається саме як переклад, як текст, «хода якого є судомним та скутим шкандибанням», тоді як другий читається так, начебто він і є оригінал, як текст «з легкою, природною ходою». Здава- лося б, перевага беззастережно має бути надана другому, у більшості випадків так воно і є. Ми усі звикли до того, що, читаючи перекладений твір, зовсім не відчуваємо його іншомовного походження, а бачимо тільки ознаки іноземності, присутні в іменах, топонімах, реаліях тощо. Втім, такі відомі перекладачі, як Набоков, Брюсов, Фет, Вяземський, Ортега, Беньямін тощо, йшли у своїй праці шляхом Шлейєрмахера. Венуті переосмислив спадщину Шлейєрмахера, назвавши його «підходи» стратегіями, які схарактеризував термінами «одомашнення» domestication та «очуження» foreignization. З іншого боку, він може намагатися переселити автора оригіналу до своєї країни, і тоді переклад віддалиться від першотвору». Таким чином, замикаючи коло, ми знову повертаємося до того, з чого починали цю лекцію, і зауважуємо, що стратегії Венуті зіставні не тільки з методами Шлейєрмахера, а й із тими тенденціями до буквального та вільного перекладу, які ми розглянули в історичному аспекті. Сучасне перекладознавство виходить із того, що стратегії очуження та одомашнення у чистому вигляді є ідеальними науковими конструктами, що існують лише в теорії перекладу, тоді як на практиці у чистому вигляді вони ніколи не реалізуються, а перекладач, навіть надаючи перевагу одній 12 О. РЕБРІЙ із них, як правило, інтуїтивно прагне «золотої середини», вдаючись у різні моменти перекладу то до одної, то до другої. Стратегія одомашнення орієнтована на максимально адекватну передачу смислу, тобто є стра- тегією смислу, а стратегія очуження орієнтована на передачу особли- востей форми, тобто є стратегією форми. Обираючи стратегію смислу, перекладач свідомо усуває усі перепони на шляху до розуміння тексту, через що і жертвує тими особливостями форми, які можуть ускладнити сприйняття твору іншомовним реципієнтом. Обираючи ж стратегію форми, перекладач, навпаки, часто змушений жертвувати смисловою прозорістю задля максимальної точності відтворення нетривіальних особливостей побудови оригінального тексту, які можуть виступати як маркерами індивідуально-авторського стилю, так і характерними мовностилістичними ознаками епохи чи стилю.